Уроки жизни, которые получила Алла Мазур: никогда не корчила из себя учтивую девочку, я просто была борцом. Журналист и телеведущая алла мазур Алла мазур биография личная жизнь

«Железная леди» украинского телевидения не рассказывает о своей личной жизни, поэтому журналисты цепляются за малейшую возможность, чтобы узнать хотя бы что-то по этой теме. Когда телеведущая забеременела, желтая пресса сразу проявила повышенный интерес к вопросу, кто муж Аллы Мазур, от которого она ждет ребенка. Но разузнать об этом было не легче, чем раскрыть какую-нибудь военную тайну, передает

Было понятно только одно - Алла Мазур была тогда не одинока, папа малыша с нетерпением ожидал их у дверей роддома с огромным букетом роз и кучей подарков, а дома все приготовил к приезду Аллы с ребенком. На вопрос о том, кто муж Аллы Мазур, она очень сдержанно отвечает, что он не политик и не олигарх.

Когда малыш подрос, из немногочисленных интервью, касающихся личной жизни украинской телеведущей стало понятно, что сына Артема она воспитывает одна. Алла, рассказывая о совместном отдыхе с сыном, говорит, что отпуск в Болгарии она провела не с мужем, а с друзьями и сыном. Кроме того, она признается, что сын спокойно остается один, когда мама должна идти на работу.

Алла Мазур уже более двадцати лет работает на телевидении, а свою карьеру начинала с работы корреспондентом на радио, куда она пришла после окончания факультета журналистики Киевского государственного университета им. Шевченко. К этой профессии Алла Мазур стремилась со школьных лет, когда писала материалы в местную районную газету, и поэтому после окончания средней школы с золотой медалью пошла учиться на журналиста.

Для этого Алла из родного села в Хмельницкой области переехала в Киев. Став дипломированным журналистом, она с должности корреспондента на первом канале Украинской радиостанции доросла до ведущей Главной редакции информационного отдела. С 1993 года она перешла на телевидение, где стала ведущей новостной программы телеканала «УТ-1». Кроме того, она вела популярное политическое шоу «Перекресток», а позже стала автором телесериала «Инвестиционная история».

Сейчас Алла Мазур ведет еженедельную информационно-аналитическую программу «ТСН. Неделя». Работа заставляет телеведущую очень часто ездить в служебные командировки, из-за которых ей приходится надолго расставаться со своим сынишкой, и нехватка свободного времени очень сказывается на ее личной жизни. Ведущая говорит, что ее семья всячески старается поддержать ее, но не упоминает о людях, кого называет своей семьей, поэтому вопрос о том, кто муж Аллы Мазур остается открытым.

Алла Мазур, журналіст, автор і ведуча програми «ТСН.Тиждень» на каналі «1+1», мама Артема (8 років), розповідає, чому у декреті вона знов пішла до школи, чого потрібно навчити дітей сьогоднішнього цифрового покоління, і що допомагає не втратити надію, навіть коли блідне «ліхтарик в кінці тунелю».

Про народження сина

Я по життю рухаюсь інтуїтивно. І стати журналістом, та ще й неодмінно на телебаченні – такого категоричного завдання ніколи собі не ставила. Головне, що знала точно – буду займатись тим, що мені цікаво, і викладатимусь на повну. І так само я знала, що колись у мене будуть діти. Але чітке усвідомлення того, що хочу народити дитину саме з цією людиною, прийшло не дуже рано. Власне, тоді, коли воно з`явилось, — і прийшов у моє життя Тьомка.

Про декрет

В декреті я була рік і чотири місяці. Для спресованого часу телебачення, де зміни відбуваються зі швидкістю Формули 1 – це немало. Чесно кажучи, сама не планувала випасти так надовго. Але зміни на каналі і нове керівництво – фактично дали нам з Тьомкою можливість побути разом довше.

І це був прекрасний час, коли мені здавалось, що… знову пішла до школи. Перший клас — у пологовому. Масив нової для мене інформації був такий, що завела собі спеціальний блокнот і списала його майже весь цінними практичними порадами лікарів з догляду за дитиною. Я ж з дівчаток-перфекціоністок, які хочуть робити усе досконало. Тому і мамою намагалась стати такою. Ну а коли цей процес більш-менш налагодився, пішла у другий клас: в автошколу. Такої насолоди від навчання не було давно, хіба що в реальному першому класі школи: я туди дуже хотіла малою. Вчитись новому мені взагалі подобається. От і зараз відновлюю шкільні навики: вдосконалюю свою англійську.

Про сина

Тьомка зовсім інший, ніж я, і це страшенно цікаво: в ньому я відкриваю цілий світ. У нас зовсім різні психотипи: я - людина більш врівноважена, люблю довше поміркувати, перш ніж зробити якийсь крок, а він - типовий холерик, значно швидший і наполегливіший у прийнятті своїх рішень. Але так ми доповнюємо один одного. Завдяки сину у мене тепер більше бігу, спорту, лазерних боїв. Я вчусь адаптуватись до його реактивних швидкостей, а він любить зі мною читати, малювати, про щось філософствувати.

Про принципи виховання

Я розумію, що діти Тьоминого віку - це вже нове, особливе покоління. Вони живуть у цифровій реальності, у дуже інформаційно насиченому суспільстві, з батьками, у яких темп життя теж значно вищий, ніж у старших поколінь. З першого знайомства з сином у мене було відчуття, що до мене прийшла окрема особистість – зі своєю життєвою програмою. А моє завдання - допомогти йому, чим можу.

Ці діти змалечку дуже технологічні, легко рахують, миттєво освоюють комп`ютер. Але в цій ситуації, я вважаю, їм особливо потрібен розвиток емоційний. Оці прості базові речі: любов, співчуття… Адже у нашому шаленому темпі, у світі, де людину націлюють передусім на успіх – доброта, ніжність і вміння поступитись часто сприймаються як слабкість. Тому це покоління важливо навчити не боятись своїх емоцій. Не боятись відкритись, не боятись щирості, не боятись любити, зрештою. Бо для цього почуття теж потрібна сміливість: воно ж одночасно може підняти тебе до небес – і скинути в темні хащі відчаю.

Про читання

Ще до народження сина я купила цілу колекцію книг на основі діснеєвських мультиків - там були чудові ілюстрації та короткі перекази історій про Мауглі, Дюймовочку, сто одного далматинця… Так і закріпилась у нього любов до читання: від знайомих картинок – до написаного тексту. Слава Богу, є чимало приємних відкриттів в українській літературі. Ми з величезним задоволенням перечитали всього Нестайка. Серед улюблених також — «Книжка року ВВС 2014» «Дракони, вперед!» Каті Штанко: смачна сучасна українська мова, впізнавані реалії Києва, легке фентезі в суміші із захопливим детективом, — така собі «дитяча бондіана». Про хлопчика, який не тільки підкорив драконів, але й зумів їх врятувати. Підозрюю, що в ролі Навігатора зграї драконів Артем не раз уявляв і себе!

Про кар`єру

Тьоминої відкритості і віри в свої сили мені в дитинстві, може, і не вистачало. Але виручало страшенне бажання «спробувати все». Саме воно штовхало вперед. Ходила до гуртків танцювального і театрального, вела шкільні вечори, їздила на різні конкурси і змагання, займалась декламацією і самбо, була капітаном команди юних інспекторів дорожнього руху: там намагались знайти в мені «командний голос».

Ведучою і репортером я стала ще у шкільній радіостанції. Тому проблеми з вибором спеціалізації в університеті не було. Більшість моїх однокурсників хотіли потрапити на телебачення. І коли я побачила цю довжелезну чергу на проби, вирішила, що знайду собі не менш цікаву справу. Бо стояти довго у черзі в принципі не люблю. Тому із задоволенням пішла на радіо. І професійним репортером стартувала на головному тоді Першому каналі Українського радіо: в одній із найсильніших його редакцій — в новинах. Практичній журналістиці і життю вчилась я на радіо років шість. І десь років три із них – переманювали на телебачення: воно таки знайшло мене. Зважувалась я довго. І пішла в той момент, коли відчула, що на радіо стало вже тісно: освоїла практично все. Захотілось спробувати ще й мову відео.

Про робочий графік телеведучої та дозвілля

З того моменту, як син пішов до школи, я зрозуміла, що мій робочий графік - це наша проблема, яку всіляко намагаюсь розв`язати. У більшості батьків їхні вихідні збігаються з вільними днями дітей. У нас - навпаки: субота і неділя в команди «ТСН.Тижня» — найбільш напружені робочі дні. Ну а дні відпочинку – розірвані взагалі: понеділок і середа. Тому знайти вільний час для тривалого спілкування з сином досить хитромудра задачка. Торік, коли Артем був у першому класі, домовились з учителями, що забиратиму його після обіду по понеділках. Цього року завдання ускладнилось, бо по понеділках і середах у Тьоми додаткові заняття англійською. Плюс – додаткові заняття і в мами. Вольовим зусиллям вивільнила частину вівторка: тільки для нас двох. Зате той час, що ми разом, використовуємо інтенсивно. Я намагаюсь ні на що більше не відволікатись, і син за цим суворо стежить. Він навіть не так любить прем`єри мультиків в кінотеатрах, куди ми також періодично ходимо. Бо в той час ми ж ніби й поряд, але увага все одно – на екран. А син логічно хоче, щоб вся увага була йому одному. Тому найкраще для Тьомки, коли мама підтримує компанію в лазерних боях, катаємось на роликах, «рубаємось» в настільний теніс. І раз на тиждень намагаюсь вибратись на природу: для мене це найкращий релакс.

Про публічність

Син розуміє, що моя публічність має як плюси, так і мінуси. Плюс в тому, що куди б ми не заходили, як правило, зустрічають нас посмішкою. І це навчило Тьому не боятися людей, вільно з усіма спілкуватись. Зворотній бік цієї медалі він теж уже відчув: увага до його поведінки особлива. «Не підведи маму, її ж знають всі», — періодично кажуть йому в школі, коли хочеться побешкетувати. Хоч сама я йому нагадую: «Твоя репутація – справа твоїх власних рук».

Плюс і в тому, що я можу допомагати іншим людям, яким це надзвичайно потрібно – і Тьома теж переживає за інших діток. Вже кілька разів відвозили його іграшки в дитячий будинок. І як тільки бачить сюжет в ТСН про хворих малюків, зразу ж біжить до мами: «Ми ж допоможемо їм?» У новинах особливо гостро відчуваєш, скільки навколо біди і болю: багатьом людям набагато важче, ніж тобі у цей час. Так мене вразила недавно історія 16-річного Вані Вереха. Він був ледь не єдиним пацієнтом фонду «Таблеточки», на рахунку якого в той момент не було взагалі грошей. Діткам старшим допомагають не так активно, як малечі. А Ваня 15 років із своїх шістнадцяти насправді бореться за своє життя. Йому дуже довго не могли поставити діагноз, виявилось, що його захворювання - синдром Швахмана-Даймонда - в Україні і не лікують. Я у свій день народження звернулась в ефірі 1+1 до всіх друзів і знайомих з проханням замість подарунків і квітів мені — допомогти хлопцю. І це спрацювало! Йому потрібна пересадка кісткового мозку, лікарі готові зробити наприкінці листопада в Італії, адже в Україні подібних операцій не можуть робити, а коштує це 115 000 євро. Але зібраного (420 тисяч гривень) поки недостатньо, потрібно ще близько 3 млн гривень. Приєднатись і допомогти Вані разом зі мною може кожен, ми збираємо кошти частинами, і ви можете побачити інформацію про перекази для хлопця. Дуже сподіваюсь, що і серед читачів сайту WoMo будуть бажаючі допомогти Вані. Будь-яка сума має велику цінність.

Для себе — я зрозуміла одну просту річ: щоб ми з сином і всією нашою родиною почували себе спокійно і комфортно, нам дуже важливо, щоб усе було гаразд у величезної кількості людей поруч з нами. Ми — в одному човні, ми залежимо один від одного в нашій країні. І навіть тоді, коли важко втримати надію, коли блідне той «ліхтарик в кінці тунелю», мене рятує думка, що все одно треба йти. Як у мандрівника в пустелі: навіть коли буря, коли вітер валить з ніг і пісок застеляє очі, порятунок в тому, щоб не падати. А всупереч усьому, крок за кроком, йти.

Портрет сучасної мами 21 століття

Мамам 21 століття треба уже наздоганяти своїх діток. Вчитись мислити так само швидко, як вони. Жити так само технологічно. Цікавитись тим же. Розбиратись у гаджетах і знати, як повернути на користь дитині і людству нездоланну гру Minecraft! Ну а ще – бути зв`язковим — між цими дітками космічної ери і потаємними знаннями наших прабабусь, традиціями роду і країни. Щоб маленькі українці, як і їхні давні предки, не мирились зі злом і неправдою і уміли поважати самих себе.

Інтерв`ю провела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Алли Мазур

«Железная леди» украинского телевидения не рассказывает о своей личной жизни, поэтому журналисты цепляются за малейшую возможность, чтобы узнать хотя бы что-то по этой теме. Когда телеведущая забеременела, желтая пресса сразу проявила повышенный интерес к вопросу, кто муж Аллы Мазур , от которого она ждет ребенка. Но разузнать об этом было не легче, чем раскрыть какую-нибудь военную тайну.

На фото — Алла Мазур

Было понятно только одно - Алла Мазур была тогда не одинока, папа малыша с нетерпением ожидал их у дверей роддома с огромным букетом роз и кучей подарков, а дома все приготовил к приезду Аллы с ребенком. На вопрос о том, кто муж Аллы Мазур, она очень сдержанно отвечает, что он не политик и не олигарх.

Когда малыш подрос, из немногочисленных интервью, касающихся личной жизни украинской телеведущей стало понятно, что сына Артема она воспитывает одна. Алла, рассказывая о совместном отдыхе с сыном, говорит, что отпуск в Болгарии она провела не с мужем, а с друзьями и сыном. Кроме того, она признается, что сын спокойно остается один, когда мама должна идти на работу.

На фото — телеведущая с сыном

Алла Мазур уже более двадцати лет работает на телевидении, а свою карьеру начинала с работы корреспондентом на радио, куда она пришла после окончания факультета журналистики Киевского государственного университета им. Шевченко. К этой профессии Алла Мазур стремилась со школьных лет, когда писала материалы в местную районную газету, и поэтому после окончания средней школы с золотой медалью пошла учиться на журналиста.

Для этого Алла из родного села в Хмельницкой области переехала в Киев. Став дипломированным журналистом, она с должности корреспондента на первом канале Украинской радиостанции доросла до ведущей Главной редакции информационного отдела. С 1993 года она перешла на телевидение, где стала ведущей новостной программы телеканала «УТ-1». Кроме того, она вела популярное политическое шоу «Перекресток», а позже стала автором телесериала «Инвестиционная история».

Сейчас Алла Мазур ведет еженедельную информационно-аналитическую программу «ТСН. Неделя». Работа заставляет телеведущую очень часто ездить в служебные командировки, из-за которых ей приходится надолго расставаться со своим сынишкой, и нехватка свободного времени очень сказывается на ее личной жизни. Ведущая говорит, что ее семья всячески старается поддержать ее, но не упоминает о людях, кого называет своей семьей, поэтому вопрос о том, кто муж Аллы Мазур остается открытым.

Замовчує ім‘я батька своєї дитини, вона все ж розповіла про своє 8-місячне чадо.

"Мені дуже подобається моє нинішнє становище. Нудьгувати нам не доводиться, і дитина не стала мені тягарем. Може, тому, що все відбулося у свій час, коли мої кар"єрні амбіції багато в чому вже реалізовані. Я напрацювалася досхочу, а тепер точно так само хочу насолодитися материнством", - поділилася Алла в інтерв‘ю журналу "Viva! Украина ".

Тим не менше, життя телеведучої з народженням дитини "змінилося кардинально". А коли вона вперше пригорнула до себе сина, "це було відчуття знайомства з добрим другом, якого ніколи не бачив, а лише спілкувався по телефону".

"Звичайно, як і усі мами, переконалася, що моя дитина - найкрасивіша на світі. Він був такий зворушливий у своїй шапочці! А потім цей товариш заплакав і відразу ж відкрив очки. От ця цікавість - одна з основних рис Тьоми: він обожнює вивчати предмети, уважно їх роздивляється з вдумливим виглядом дослідника", - розповідає про сина Артема Мазур.

А першим, за словами телеведучої, до пологового будинку привітати Аллу з сином прийшов його батько: "Він примчав з величезним букетом троянд, щасливий і розчулений. Адже Артем - це спільне й бажане маля".

Але хто саме став щасливим батьком сина одного з найпопулярніших облич телеекранів, жінка казати не хоче.

"Знаєте, надто багато усього вигадала преса ще задовго до появи мого сина на світ. Мене це зачепило! І тепер зовсім не хочеться розвивати цю тему. Скажу так: у Артема є батько, він його дуже любить та піклується про нього. Син носить його прізвище", - лише вимовила вона.

Між іншим, про те, що Алла стала мамою лише у 42 роки, вона анітрохи не шкодує. Каже, "діти з"являються на світ, коли бачать, що між їхніми батьками є щирі почуття".

А от із вибором імені для сина була ціла міні-епопея.

"Щойно УЗД показало, що буде хлопчик, ми зрозуміли, що ім"я Артем нам подобається більше за інші. Правда, були сумніви у бабусі, моєї мами. Тому що і я, і вона католики, а у католицьких святцях не знайшлося імені Артем, тільки у православних є Артемій. І бабуся з цього приводу довго переживала", - розповідає Мазур.

"Та при водохрещенні крихітці дали ім"я Антоній - це дуже важливий святий у католицтві, Антоній Чудотворець. Тепер синуля у нас Артем-Антоній", - доказала вона. Тож, за словами Алли, і вона, і її син католики, а от татко Артема - православний.

Насправді сина Мазур звуть не зовсім Артемом...

...а Артемом-Антонієм

"Духовним вихованням маляти, звісно, займеться наша бабуся, вона буде розповідати онуку про традиції, як колись нам із братом. Адже ми давно парафіяни храму Святого Олександра у Києві, дружимо з його настоятелем отцем Олександром. Він і хрестив Тему", - пояснила Алла.

Водночас хрещеними батьками малюка Мазур стали її близька подруга і колега Мар"яна Воронович та її рідний брат Олександр.

До речі, як зізнається Алла, у вихованні її сина їй допомагає "оточення розумних і просунутих матусь". Так, телеведучі Марічка Падалко та Інна Москвіна, які теж зараз виховують діток, не лише дають поради по телефону, а й корисну літературу передають.

Якщо радять подивитися щось конкретне, то Алла і на інтернет-форуми для мам заходить. Частіше заглядає на спеціалізовані сайти: шукає вправи для сина та себе. А з відгуків мам на форумах дізнається, де краще купувати хороший дитячий одяг.

"...Наш хлопець не байдужий до красивих речей. І я цьому рада: мені хочеться, щоб у сина розвивався гарний смак. У тому числі й в одязі. Коли наша бабуся вділа особливо вдалу блузку, дитина ледь не випала у мене з рук, так роздивлялася усю цю красу", - розповідає про сина-модника телеведуча.

Правда, за її словами, Аллі й у період вагітності хотілося наряджатися, і не просто щось зручне для життя купувати, а гарне! "Ще тоді подумала, що насправді цього не я хочу, а вимагає мій син", - зізнається вона. Та й улюблена іграшка у дитини - не що-небудь, а мобільний телефон матусі.

"Крім того, Тьома - надзвичайно ніжна дитина. Недавно він навчився цілуватися. Кидається мені на шию, обіймає і всім ротом впивається у щоку. А потім дивиться на мене, ніби запитуючи: "Ну, як я тобі, мамо?" - переповідає вона приємні моменти.

Причому Алла, за її зізнанням, такі ніжності любить і всіляко заохочує. Адже діти, яких часто носять на руках, обіймають і цілують, виростають впевненішими у собі, більш гармонійними особистостями.

"Однак розмовляти з Тьомою ми у сім‘ї домовилися по-дорослому повними словами, не спотворюючи і не сюсюкаючи, щоб він чув грамотну мову. А ще для Тьоми важлива інтонація: він дуже чуйно реагує на найменшу зміну в тональності та любить, коли його хвалять", - додає телеведуча.

У родині з дитиною спілкуються і українською, і російською - головне, щоб не на суржику. Вибір же мови залежить від присутніх вдома.

"Тато у нас російськомовний, дідусь з бабусею розмовляють українською. І от, до речі, прийшов час нагадати нашій бабусі, польці за національністю, що вона володіє польською", - каже Алла, яку мама так толком і не навчила розмовляти польською - все часу не вистачало.

"Більше того, ми вже подумуємо, що у майбутньому було б непогано мати няню зі знанням іноземних мов. Щоб вивчення відбувалося непомітно, в ігровій формі. А поки що Тьомині іграшки розмовляють одразу трьома мовами: українською, російською й англійською", - хвалиться Мазур.

Артем - хлопчик терплячий. Коли вранці Алла ще дрімає, а він вже прокинувся, хлопчик не починає відразу плакати, кликати її до себе. Самостійно грає в ліжечку. "Дитина - теж людина, їй потрібен час відійти від сну, полежати і подумати про життя. А можливо, син розуміє, що мені, сові, дуже складно встати рано, що вранці для мене кожна хвилина безцінна, і дає мамі трохи поспати", - припускає телеведуча.

"(Наодинці із собою Артем залишається) приблизно півгодини, потім починає тихесенько попискувати. Якщо я на цей заклик не реагую, маля починає голосно пісні співати, тоді ми з ним і зустрічаємося. Я беру сина на руки, підношу до вікна, ми відкриваємо штори, впускаємо сонечко і посміхаємося новому дню", - розповідає про спільні ранки Мазур.

Потім мама і син снідають. Спершу їсть Артемко, потім Алла п"є чай з бутербродом. Після цього хлопчик з бабусею ідуть гуляти. А Мазур тим часом "вирішує свої проблеми". "Спочатку в мене були плани вийти на роботу ще у вересні, але мені запропонували побути у декреті до Нового року - я вигадала собі нове заняття - пішла в автошколу", - ділиться вона.

І навіть коли мами немає поруч, 8-місячний Артем поводиться добре. Звичайно, вони сумують одне за одним, але щойно Алла повертається, син починає радісно ляскати в долоні.

"Насправді, Тьома - розумничка! Він добре поводився ще до народження. З ним не було особливих турбот, практично уся вагітність - без проблем. Коли їздила брати інтерв"ю у перших осіб держави, я його просила: "Потерпи, маленький, у нас сьогодні важливий день, і нам доведеться мало відпочивати". І Тьома поводився дуже спокійно", - згадує Алла.

Нині син телеведучої, за її словами, має досить незалежний і самостійний характер. Вплинути на нього можна тільки шляхом переконання і роз"яснення. А взагалі, як сказала Мазур, Артем для неї поки що - terra incognita: щодня вона відкриває нові риси його характеру.

Фото "Viva! Украина " та "Теленеделя"

Приєднуйтесь до дискусії

Мы хотим, чтобы вы знали, что за каждой историей успеха есть долгий и тернистый путь. Мы хотим, чтобы вы упорно и настойчиво строили свою счастливую жизнь.

Как все начиналось: институт

Живя в прекрасном городке Зиньков (Хмельницкая область - прим. ред. ), а местные никогда не называют его селом, я с детства чувствовала себя активным участником общего процесса. Тогда все было дешевле, и у нас была возможность выписывать научные журналы. Существенной разницы в образовании между столицей и маленьким городком не чувствовалось, на деле все зависит от вас, а не от учителей. И вот пример из жизни. На факультете журналистики Киевского государственного университета им. Шевченко, куда я поступила, на одном из первых занятий проверяют грамотность студентов, поэтому все пишут диктант. У меня был абсолютный шок, когда я поняла, что из 100 человек одну из двух пятерок получила я.

Не нужно бояться рисковать и идти более тяжелым путем - этому меня научила жизнь.

Один раз я все-таки побоялась. На втором курсе студенты делились на специализации, и со 100 человек примерно 70 выстроились в очередь на телевидение. Для многих оно было чем-то интересным, и все хотели попробовать себя. Я посмотрела на своих одногруппников, у которых горели глаза - они на память знали историю телевидения и имена всех дикторов, поэтому решила реализовать себя в другой сфере - пошла на радио. После этого с большим удовольствием проучилась пять лет в радиогруппе, поняв, что новости стали моим любимым делом.

Работа на радиостанции

После пятого курса меня звали в Запорожье, где я до этого дважды проходила практику, там мне даже предлагали квартиру. У меня был еще второй вариант - остаться в Киеве, где я проходила практику в редакции информации «Украинского радио». На то время это была сильнейшая редакция с мужским коллективом, который со скрипом принимал в свои ряды женщин. Но так как я никогда не корчила из себя учтивую девочку, а просто была бойцом, то меня все же пригласили туда.

Я приняла решение остаться в Киеве. Там, в редакции радио, впервые в жизни попробовала себя в роли ведущей.

И тут я усвоила еще один важный урок, который преподала мне жизнь - даже если ты очень боишься, но тебе дают шанс, все равно используй его.

Возможно, я счастливчик, потому что в моей жизни многое складывалось очень удачно. Я пришла на работу в конце 1987-го, а в 1988-м на украинском радио произошла своеобразная революция, когда журналисты сами начали выходить в прямой эфир. До этого времени они готовили выпуски, но в прямом эфире новости могли зачитывать только дикторы.

Тогда мы придумывали очень интересные идеи, так как у радио меньше способов передачи информации, чем на телевидении. Помню, как для сюжета о тефлоновых сковородках я пристроила звукозаписывающее устройство около сковороды и разбивала яйца, чтобы с помощью отдельных деталей и шкварчания передать, чем отличается этот продукт от остальных.

Страх перед прямыми эфирами

В прямые эфиры выходили только опытные журналисты - это была большая привилегия. Но в один из выходных дней работать было некому, поэтому эту работу предложили мне. Опять-таки повезло, так как первый страх перед микрофоном, а он есть у каждого, я преодолевала в темной студии. Конечно, все равно было страшно, у меня был молодой звонкий голос, который стискивало волнение, а другие дикторы очень пристально следили за моей работой.

Когда вас критикуют - это счастье. Скажите критику спасибо, услышьте, что он сказал, взвесьте и возьмите все полезное. Потому что это бесплатные уроки жизни.

Наши дикторы следили за всем, что я делала, и за моими подольскими ударениями в словах. А в кулуарах из-за звонкого голоса называли «пионерской зорькой». Но я благодарила их, а потом спрашивала, как посадить голос. Советы были разные, мужчины говорили: «Самое просто - это взять 50 граммов коньячка на грудь, и все будет хорошо». Но я выбрала компромиссный вариант профессиональных дикторов, которым нужно долго работать - они обычно делают чай, добавляя туда много прополиса. Наверное, с тех пор у меня и появилась .

Первые мои эфиры - это был ужасный испуг. После них я утром выходила на улицу и думала: «Боже, все стоит на месте - дома не обвалились, машины ездят, люди ходят, а я пережила этот эфир». Просто нужно вытерпеть определенное количество пребывания у микрофона, чтобы это волнения угасло. Дальше все стало лучше, и я стала руководителем целой смены.

Так как на телевидении и радиостанциях часто общие коридоры, там мне нередко делали какие-то рабочие предложения, побуждая попробовать себя на ТВ. А меня подводил , я размышляла над тем, нужно ли мне это.

Выбор в пользу телевидения

В какой-то момент, отработав на радио 6 лет, я перешла на телевидение. Мне было легко работать, потому что к тому моменту я умела многое: сверстать выпуск, написать новости и подводки. Единственной проблемой оказалась сама телевизионная технология, ведь на радио больше пространства для творчества и в процессе выпуска можно менять сюжеты местами. Но больше всего мне не хватало, да и сейчас тоже не хватает наушников, которые давали возможность слышать себя.

Когда я уже работала на Первом канале, мне снова сделали неожиданное предложение, которое сперва напугало. Мне рассказали о первом украинско-американском проекте о приватизации, предложив вести его. Тогда никто не был в курсе этой темы, и я просила «А что такое приватизация? Я не против, но не настолько хорошо владею темой». Раньше я работала в отделе экономике на радио, но даже после этого было такое ощущение, что согласилась на полет в космос.

Все оказалось не так просто, и американцы, как люди последовательные, сделали кастинг с другими ведущими. И тут я усвоила еще один урок жизни - не нужно ставить перед собой слишком высокую планку, к которой потом будет сложно тянуться. Попробуйте сделать все так, как умеете вы. Тогда я увидела своих конкуренток, среди которых были уважаемые коллеги и талантливые журналистки, и поняла, что мой выход только в том, чтобы показать, как умею делать это я. А дальше выбор будет за ними. В итоге моя манера общения со зрителями понравилась американцам больше всего, и меня утвердили на этот проект, в котором мы выпустили около ста программ.

Потом я искала, чем я еще могу заняться, и мне поступило предложение от 1+1, которого я вообще не ждала. Мне очень нравился этот канал, который полностью позиционировал себя в эфире как канал о культуре, и вся его команда. И вдруг мне предложили вести новости на «плюсах». В тот момент страх был, но уже не такой сильный, я понимала, что многое я уже умею, даже могу предложить что-то свое. Страшным был другой момент - мне сказали, что я буду вести программу каждый день. Я хорошо помню мысль, которая тогда возникла в моей голове «Возможно, через полгода работы в таком режиме я умру, но все равно попробую».

Алла Мазур в первых эфирах ТСН

Хочу призвать вас не бояться перемен, когда они приходят, а принимать их. Мне очень нравится фраза «дальше всех идет тот, кто не знает, куда идти». Это дает возможность не зацикливаться на одной мечте, а реагировать на разные вызовы и возможности, которые подкидывает нам судьба.

Не давайте никому писать сценарий жизни вместо вас. Прислушивайтесь к друзьям и родителям, но делайте то, что нравится вам.